Відвідини хворого

0
30

Уривок з книги о. Арнальдо Панґрацці “Мозаїка милосердя», виданої Комісією УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я у 2007 році. Автор статті Челесте Ґуарізе, капелан лікарні “Дитятка Ісуса” в Квебеку (Канада).

Відвідини є першим і найосновнішим елементом для встановлення особистого зв’язку з хворим. Саме тоді душпастир має нагоду стати свідком Бога та речником християнської спільноти для того, хто страждає.

 “Господній Дух на мені, бо він мене помазав.

Послав мене нести Добру Новину бідним…” (Лк. 4, 18)

Входження Бога в історію спасіння у Святому Письмі часто представлене як низка відвідин. Бог після укладення Союзу зі своїм народом входить у його життя. Відвідини Бога мають своє звершення у Воплоченні Сина Божого. В Ісусі Бог насправді “відвідав та відкупив свій народ”.

Тепер Його діло спасіння продовжується в Церкві. Душпастир як посланець Церкви, що продовжує місію самого Ісуса, проявляє ініціативу у відвідуванні хворих.

Кожному він сповіщає євангельську звістку й можливість зустріти Ісуса та Його любов. Євхаристія майже завжди є кульмінацією такої зустрічі.

Віра живить ініціативу людини

У Святому Письмі відвідини Бога завжди відбуваються з Його ініціативи, а вона своєю чергою викликана безмежною любов’ю.

У Євангеліях Ісус виявляє Божу турботу про людей. Він завжди готовий іти до людей, особливо недужих. Ісус – серце Бога у світі, серце, присутнє насамперед біля тих, хто страждає. Сьогодні Він відвідує їх через нас і запрошує нас прийняти Його педагогіку: брати ініціативу і йти до ближнього, першим зробити крок назустріч і не чекати, аби ближній наблизився до нас. Після довгих років щоденного відвідування хворих відчуваю глибоку мотивацію свого обов’язку в словах святого Павла, які він промовляє до Тимотея, і вважаю, що вони звернені саме до мене: “Пригадую тобі, щоб ти оживив дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх” (2 Тим. 1, 6).

Уважаю, що пасторальний характер відвідин залежить саме від цього “покладання рук”.

Коли б я не усвідомлював того зв’язку, який єднає мене з Богом, що посилає мене як свого свідка до хворих, я б нічим не відрізнявся від працівників охорони здоров’я. Самі недужі були б розчаровані у своїх найглибших бажаннях, які завжди, навіть коли їх і не усвідомлюють, є бажаннями Бога і Його спасіння.

Наше життя в Бозі, наше свідчення віри – саме вони дають натхнення душпастирському життю та стають багатством для тих, кого ми зустрічаємо на дорозі страждання.

Поведінка доброго пастиря

Ієрейські свячення не є гарантією того, що відвідини, які ми здійснюємо, автоматично стають душпастирськими. Ми можемо здійснювати відвідини хворих, які лише нагадують душпастирські, але не залишають слідів у душах. Виконання ролі пастиря, використання відповідних слів, жестів, повторення формул не гарантують відчуття Божого милосердя. Навпаки, усе це може стати перешкодою для діалогу та людського спілкування, через які передається Євангельська звістка.

Душпастр мусить зважати на свій спосіб “бути пастирем”, на свій стиль взаємовідносин із ближніми, бо саме через них проявляються увага та доброта Христа-Пастиря.

Хворі швидко відрізняють поведінку справжнього пастиря, який керується вірою та любов’ю, від поведінки “виконавця треб”. Спробуймо визначити окремі базові елементи душпастирської опіки.

Насамперед перший контакт із хворим є способом виявити увагу до нього та зацікавлення його особою та станом.

Марія “пустилася швидко в дорогу в гірську околицю” (Лк. 1, 39), щоб відвідати Єлизавету і бути з нею поруч у хвилини очікування та радості.

Ісус виявляє ініціативу й підходить до учнів по дорозі до Емаусу (Лк. 24, 13), щоб запитати про причину їхнього пригнічення та смутку.

У першому випадку самі відвідини стають даром і звісткою, а в другому – проявляються в простому запитанні: “Що це за розмова, що ви, ідучи, ведете між собою?” (Лк. 24, 17) Воно допомагає учням виявити усе, що сховане в їхньому серці, і поступово відкрити Особу подорожнього. У ході розмови Ісус не пришвидшує подій, а дає можливість учням самим уголос розповісти про те, що їх хвилює, і виявити свої почуття.

Кожен потребує, щоб його сприймали таким, яким він є, зі своєю історією, зі своїм життям.

Той, до кого навідалася недуга, потребує простору й часу, аби зрозуміти свій стан і відреагувати на нього, аби збудувати взаємостосунки з іншими особами, яких він зустрічає у своєму житті.

Душпастир знаходиться поруч, аби запропонувати, а не нав’язувати свою присутність, й усвідомлює, що в окремих випадках ситуація не сприяє відвідинам.

Ініціатива та бажання встановити контакт, зацікавлення особою та її станом – самі лише ці елементи вже мають цінність для євангелізації.

Також необхідно виховувати в собі певну гнучкість і вміння адаптуватися в розмовах із людьми, бути спостережливим і розуміти специфічні обставини.

Є хворі, які цінують візит душпастиря; бувать такі, що видаються байдужими; є й такі, що відверто або завуальовано не бажають, щоб до них навідувався душпастир.

За кожним типом реакції стоїть ціла історія життя окремих осіб. Не кожен є комунікабельним, не кожен радий можливості поговорити; є й такі, хто замикається в собі. Деколи стан душі або фізичний стан пацієнта впливає на його реакцію. В інших випадках на неї впливає поведінка або символічність особи, яка прийшла з відвідинами.

Назагал перші дві хвилини в кімнаті недужого визначають перебіг подальших особистих стосунків.

Звичайно розмова починається з простого привітання, запитання про стан ближнього. Від першого взаємообміну словами зароджуються відносини між двома особами, передаються перші словесні та несловесні повідомлення, з’являються перші прогнози про можливий подальший розвиток зустрічі.

Душпастир може почуватися напружено, розгублено, поведінкою виявляти тривогу, недоречно висловлюватися. Або ж він може поступово налаштуватися “на одну хвилю” з недужим і створити середовище для спокійного й щирого спілкування.

Коли розмова проходить не так, як треба, виникає спокуса розвернутися й піти до виходу, сподіваючись зустріти кращих співрозмовників, або перервати діалог, бо “вже набридло слухати про одні й ті самі проблеми”.

Справжній пастир не відступає перед труднощами, бо вони можуть стати ключем до розуміння себе самого й інших. Добрий пастир звертає увагу на дрібниці: їх необхідно оцінювати правильно, тоді вони можуть допомогти збудувати щирі стосунки. Багатьом людям необхідно спочатку вивчити співрозмовника й починати розмову про дуже поверхові речі, лише згодом висловлювати свої глибинні думки.

Тому душпастир повинен звертати увагу радше на природний розвиток стосунків, ніж на безпосередні результати бесід.

За такої перспективи починати відвідини із пропозиції прийняти Святі Таїнства – нерозумна стратегія. Уділення Святих Таїнств є не початком, а кульмінацією душпастирського діяння.

Сам Ісус дав пізнати себе учням по дорозі до Емаусу під час ламання хліба, тобто наприкінці дороги, не одразу. Так само і з самарянкою: пропонував їй живу воду з вічного джерела наприкінці розмови, після обміну загальними фразами.

Так само має відбуватися й у душпастирській практиці: необхідно поважати порухи душі іншої людини, надавати перевагу суто людським стосункам, діючи з упевненістю, що Христос уже присутній в особі цієї людини.

“Сьогодні маю бути в твоїм домі” (Лк. 19, 5)

Відвідини – це інструмент, що дозволяє познайомитися з ближнім, бути біля нього і, коли необхідно, надати підтримку й допомогу.

Справжній душпастир під час відвідин не повинен зосереджуватися на фізичних, психологічних чи соціально-культурних аспектах недужого, а повинен увійти в його серце, зрозуміти його духовну сутність, встановити контакт із його християнським корінням.

Треба також розвивати “душпастирське клінічне око”, яке бачить шлях до віри й діяння благодаті в ближньому. Лише погляд віри допоможе в словах, очах, рухах відчути глибокі очікування, питання, які часто залишаються невисловленими.

Ісус на звичайну цікавість Закхея дивиться дуже глибоко й бачить там відкритість, тому і пропонує особисті й радикальніші відносини: “Сьогодні маю бути в твоїм домі” (Лк. 19, 5).

Душпастир, звертаючи увагу на духовний аспект, стає посередником між людиною, що страждає, і Богом, намагаючись допомогти недужому знайти й прийняти сенс життя, недуги та страждань у світлі Христа і Його Таїнства.

Здійснювати духовний провід означає ввійти в глибини душі ближнього, туди, де знаходяться його цінності, переконання, віра, і зустріти там Бога. Коли раптом виявиться, що духовний вимір недужого приспаний або йому не надано належної уваги, душпастир повинен розбудити хворого, активізувати його духовність.

Той, хто страждає, часто несвідомо живе в присутності Бога. Душпастир може допомогти відкрити, побачити Бога в житті недужого. Але все-таки лише хвора людина має ключ від свого внутрішнього світу й лише вона сама може запросити відвідувача. Шлях туди зазвичай є довгим, темним і звивистим.

Передусім необхідно вислухати недужого, дати йому можливість висловити емоції, лише потім відкрити світло Євангелія і звіщати життєдайне Слово. Лише таким чином зможемо звіщати “не чужого” Бога.

Домівки Бога

Відвідування хворих – це служіння в ім’я Господнє, це служіння Церкві.

Кожен душпастир через благодать Божу повинен мати той запал і ту апостольську ревність, завдяки яким відвідування недужих стають конкретними, дійсними відвідинами Бога.

Душпастир ніколи не відвідує незнайомого – він відвідує дім, у якому замешкав Хтось, хто солідарний з нашим існуванням.

Відвідування має на меті встановити живий контакт між недужим і Христом, який є в центрі життя хворого.

Душпастир має використовувати нагоду, коли недужий входить у своє нутро, коли ставить тривожні питання, коли виявляє глибокі бажання, збуджує в собі надію, – саме в такі моменти Христос об’являється Спасителем.

Уривок з книги о. Арнальдо Панґрацці “Мозаїка милосердя», виданої Комісією УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я у 2007 році. Автор статті Челесте Ґуарізе, капелан лікарні “Дитятка Ісуса” в Квебеку (Канада).

Відвідини є першим і найосновнішим елементом для встановлення особистого зв’язку з хворим.

Саме тоді душпастир має нагоду стати свідком Бога та речником християнської спільноти для того, хто страждає.

 “Господній Дух на мені, бо він мене помазав.

Послав мене нести Добру Новину бідним…” (Лк. 4, 18)

Входження Бога в історію спасіння у Святому Письмі часто представлене як низка відвідин. Бог після укладення Союзу зі своїм народом входить у його життя. Відвідини Бога мають своє звершення у Воплоченні Сина Божого. В Ісусі Бог насправді “відвідав та відкупив свій народ”.

Тепер Його діло спасіння продовжується в Церкві. Душпастир як посланець Церкви, що продовжує місію самого Ісуса, проявляє ініціативу у відвідуванні хворих.

Кожному він сповіщає євангельську звістку й можливість зустріти Ісуса та Його любов. Євхаристія майже завжди є кульмінацією такої зустрічі.

Віра живить ініціативу людини

У Святому Письмі відвідини Бога завжди відбуваються з Його ініціативи, а вона своєю чергою викликана безмежною любов’ю.

У Євангеліях Ісус виявляє Божу турботу про людей. Він завжди готовий іти до людей, особливо недужих. Ісус – серце Бога у світі, серце, присутнє насамперед біля тих, хто страждає. Сьогодні Він відвідує їх через нас і запрошує нас прийняти Його педагогіку: брати ініціативу і йти до ближнього, першим зробити крок назустріч і не чекати, аби ближній наблизився до нас. Після довгих років щоденного відвідування хворих відчуваю глибоку мотивацію свого обов’язку в словах святого Павла, які він промовляє до Тимотея, і вважаю, що вони звернені саме до мене: “Пригадую тобі, щоб ти оживив дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх” (2 Тим. 1, 6).

Уважаю, що пасторальний характер відвідин залежить саме від цього “покладання рук”.

Коли б я не усвідомлював того зв’язку, який єднає мене з Богом, що посилає мене як свого свідка до хворих, я б нічим не відрізнявся від працівників охорони здоров’я. Самі недужі були б розчаровані у своїх найглибших бажаннях, які завжди, навіть коли їх і не усвідомлюють, є бажаннями Бога і Його спасіння.

Наше життя в Бозі, наше свідчення віри – саме вони дають натхнення душпастирському життю та стають багатством для тих, кого ми зустрічаємо на дорозі страждання.

Поведінка доброго пастиря

Ієрейські свячення не є гарантією того, що відвідини, які ми здійснюємо, автоматично стають душпастирськими. Ми можемо здійснювати відвідини хворих, які лише нагадують душпастирські, але не залишають слідів у душах. Виконання ролі пастиря, використання відповідних слів, жестів, повторення формул не гарантують відчуття Божого милосердя. Навпаки, усе це може стати перешкодою для діалогу та людського спілкування, через які передається Євангельська звістка.

Душпастр мусить зважати на свій спосіб “бути пастирем”, на свій стиль взаємовідносин із ближніми, бо саме через них проявляються увага та доброта Христа-Пастиря.

Хворі швидко відрізняють поведінку справжнього пастиря, який керується вірою та любов’ю, від поведінки “виконавця треб”. Спробуймо визначити окремі базові елементи душпастирської опіки.

Насамперед перший контакт із хворим є способом виявити увагу до нього та зацікавлення його особою та станом.

Марія “пустилася швидко в дорогу в гірську околицю” (Лк. 1, 39), щоб відвідати Єлизавету і бути з нею поруч у хвилини очікування та радості.

Ісус виявляє ініціативу й підходить до учнів по дорозі до Емаусу (Лк. 24, 13), щоб запитати про причину їхнього пригнічення та смутку.

У першому випадку самі відвідини стають даром і звісткою, а в другому – проявляються в простому запитанні: “Що це за розмова, що ви, ідучи, ведете між собою?” (Лк. 24, 17) Воно допомагає учням виявити усе, що сховане в їхньому серці, і поступово відкрити Особу подорожнього. У ході розмови Ісус не пришвидшує подій, а дає можливість учням самим уголос розповісти про те, що їх хвилює, і виявити свої почуття.

Кожен потребує, щоб його сприймали таким, яким він є, зі своєю історією, зі своїм життям.

Той, до кого навідалася недуга, потребує простору й часу, аби зрозуміти свій стан і відреагувати на нього, аби збудувати взаємостосунки з іншими особами, яких він зустрічає у своєму житті.

Душпастир знаходиться поруч, аби запропонувати, а не нав’язувати свою присутність, й усвідомлює, що в окремих випадках ситуація не сприяє відвідинам.

Ініціатива та бажання встановити контакт, зацікавлення особою та її станом – самі лише ці елементи вже мають цінність для євангелізації.

Також необхідно виховувати в собі певну гнучкість і вміння адаптуватися в розмовах із людьми, бути спостережливим і розуміти специфічні обставини.

Є хворі, які цінують візит душпастиря; бувать такі, що видаються байдужими; є й такі, що відверто або завуальовано не бажають, щоб до них навідувався душпастир.

За кожним типом реакції стоїть ціла історія життя окремих осіб. Не кожен є комунікабельним, не кожен радий можливості поговорити; є й такі, хто замикається в собі. Деколи стан душі або фізичний стан пацієнта впливає на його реакцію. В інших випадках на неї впливає поведінка або символічність особи, яка прийшла з відвідинами.

Назагал перші дві хвилини в кімнаті недужого визначають перебіг подальших особистих стосунків.

Звичайно розмова починається з простого привітання, запитання про стан ближнього. Від першого взаємообміну словами зароджуються відносини між двома особами, передаються перші словесні та несловесні повідомлення, з’являються перші прогнози про можливий подальший розвиток зустрічі.

Душпастир може почуватися напружено, розгублено, поведінкою виявляти тривогу, недоречно висловлюватися. Або ж він може поступово налаштуватися “на одну хвилю” з недужим і створити середовище для спокійного й щирого спілкування.

Коли розмова проходить не так, як треба, виникає спокуса розвернутися й піти до виходу, сподіваючись зустріти кращих співрозмовників, або перервати діалог, бо “вже набридло слухати про одні й ті самі проблеми”.

Справжній пастир не відступає перед труднощами, бо вони можуть стати ключем до розуміння себе самого й інших. Добрий пастир звертає увагу на дрібниці: їх необхідно оцінювати правильно, тоді вони можуть допомогти збудувати щирі стосунки. Багатьом людям необхідно спочатку вивчити співрозмовника й починати розмову про дуже поверхові речі, лише згодом висловлювати свої глибинні думки.

Тому душпастир повинен звертати увагу радше на природний розвиток стосунків, ніж на безпосередні результати бесід.

За такої перспективи починати відвідини із пропозиції прийняти Святі Таїнства – нерозумна стратегія. Уділення Святих Таїнств є не початком, а кульмінацією душпастирського діяння.

Сам Ісус дав пізнати себе учням по дорозі до Емаусу під час ламання хліба, тобто наприкінці дороги, не одразу. Так само і з самарянкою: пропонував їй живу воду з вічного джерела наприкінці розмови, після обміну загальними фразами.

Так само має відбуватися й у душпастирській практиці: необхідно поважати порухи душі іншої людини, надавати перевагу суто людським стосункам, діючи з упевненістю, що Христос уже присутній в особі цієї людини.

“Сьогодні маю бути в твоїм домі” (Лк. 19, 5)

Відвідини – це інструмент, що дозволяє познайомитися з ближнім, бути біля нього і, коли необхідно, надати підтримку й допомогу.

Справжній душпастир під час відвідин не повинен зосереджуватися на фізичних, психологічних чи соціально-культурних аспектах недужого, а повинен увійти в його серце, зрозуміти його духовну сутність, встановити контакт із його християнським корінням.

Треба також розвивати “душпастирське клінічне око”, яке бачить шлях до віри й діяння благодаті в ближньому. Лише погляд віри допоможе в словах, очах, рухах відчути глибокі очікування, питання, які часто залишаються невисловленими.

Ісус на звичайну цікавість Закхея дивиться дуже глибоко й бачить там відкритість, тому і пропонує особисті й радикальніші відносини: “Сьогодні маю бути в твоїм домі” (Лк. 19, 5).

Душпастир, звертаючи увагу на духовний аспект, стає посередником між людиною, що страждає, і Богом, намагаючись допомогти недужому знайти й прийняти сенс життя, недуги та страждань у світлі Христа і Його Таїнства.

Здійснювати духовний провід означає ввійти в глибини душі ближнього, туди, де знаходяться його цінності, переконання, віра, і зустріти там Бога. Коли раптом виявиться, що духовний вимір недужого приспаний або йому не надано належної уваги, душпастир повинен розбудити хворого, активізувати його духовність.

Той, хто страждає, часто несвідомо живе в присутності Бога. Душпастир може допомогти відкрити, побачити Бога в житті недужого. Але все-таки лише хвора людина має ключ від свого внутрішнього світу й лише вона сама може запросити відвідувача. Шлях туди зазвичай є довгим, темним і звивистим.

Передусім необхідно вислухати недужого, дати йому можливість висловити емоції, лише потім відкрити світло Євангелія і звіщати життєдайне Слово. Лише таким чином зможемо звіщати “не чужого” Бога.

Домівки Бога

Відвідування хворих – це служіння в ім’я Господнє, це служіння Церкві.

Кожен душпастир через благодать Божу повинен мати той запал і ту апостольську ревність, завдяки яким відвідування недужих стають конкретними, дійсними відвідинами Бога.

Душпастир ніколи не відвідує незнайомого – він відвідує дім, у якому замешкав Хтось, хто солідарний з нашим існуванням.

Відвідування має на меті встановити живий контакт між недужим і Христом, який є в центрі життя хворого.

Душпастир має використовувати нагоду, коли недужий входить у своє нутро, коли ставить тривожні питання, коли виявляє глибокі бажання, збуджує в собі надію, – саме в такі моменти Христос об’являється Спасителем.

Напишіть відгук