Священник не має права поширювати антивакцинаторські ідеї: голова УГКЦ Святослав Шевчук

0
15
Священник не має права поширювати антивакцинаторські ідеї: голова УГКЦ Святослав Шевчук - Фото

Святослав Шевчук, голова УГКЦ, фото пресслужби УГКЦ

Ми планували цю розмову давно, і після різдвяних свят випала нагода пів години поспілкуватися з очільником Української Греко-Католицької Церкви, Блаженнішим Святославом Шевчуком. Вдалося коротко зачепити одразу три важливих теми:

  • щеплення проти коронавірусу і роль церкви у ньому;
  • документ про співпрацю між Міносвіти та Радою Церков, який з боку церков підписував саме Святослав;
  • Стамбульську конвенцію проти домашнього насилля, проти якої виступила Рада Церков і яку вимагають ратифікувати правозахисні організації.

Не існує релігійних мотивів не вакцинуватися

– Чи будете ви знову радити переходити лише в онлайн на час хвилі пандемії своїм церквам, аби не поширювалася хвороба всередині храму? 

– Ми намагаємося виконувати приписи, які надходять від державних санітарних органів. Оскільки було сказано, що вже більше таких суворих локдаунів не буде, зокрема обмежень, коли заборонено будь-які зібрання, діємо подібно. Зі свого боку заохочуємо, щоби люди вакцинувалися, в будь-яких приміщеннях носили захисні маски, просимо зберігати соціальні дистанції і інші інструменти, які людська мудрість пропонує, щоби зберегти здоров’я, з одного боку, і не паралізувати громадського, а зокрема і церковного життя, з іншого. 

– Ще в березні минулого року ви показово вакцинувалися проти ковіду, закликали до цього інших, але є багато ситуацій, коли багато священників, зокрема і в греко-католицькій церкві, відмовляють паству від щеплень. Як ви як голова церкви на це реагуєте, і що про це думаєте? 

– Кожен має право на приватну думку, церква не є тоталітарною сектою, яка забороняє самому думати, чи думати інакше, як хтось. 

Але священник не має права поширювати чи кому-небудь дораджувати антивакцинаторські ідеї.

Коли він це робить, робить це як приватна особа і не виступає від імені церковної спільноти чи від імені церкви. Моральним авторитетом тут не можна прикриватися. 

Ми чітко сказали і в контексті спільної позиції в рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, що не існує жодних релігійних мотивів, які можна використати як аргумент, щоб не вакцинуватися. Може, є інші причини. Часом люди, чи навіть священнослужителі різних конфесій, можуть релігійними так званими мотивами прикривати істинні причини. Якісь страхи, чутки, багато людей перебуває під впливом різних ідеологічних маніпуляцій.

Як душпастир, як колишній медик, бачу, що одна річ – позиція, розпорядження, інша – механізм втілення в життя. Людина не є машиною, де натиснув на кнопку – і всі налаштовуються на ту саму хвилю. Так не буває. Є контекст для такого страху, який люди мають. Це не можна висміювати, зневажати. Це потрібно просто мати на увазі і шукати педагогічного методу, щоби до людей підходити. 

Часто питання вакцинації пов’язане з певним рівнем культури і освіти людини, бо це є складні терміни і поняття. Більша частина людей не розрізняє між вірусом і бактерією, між вірусом і якоюсь хімічною речовиною, яку “десь хтось розприскує”. 

Пострадянські країни мають особливий страх перед державними розпорядженнями, які стосуються їхнього особистого простору, зокрема їхнього тіла. У Совєтському Союзі було розуміння, що здоров’я людини є власністю держави, і коли держава вирішує щось щодо твого здоров’я, то ніхто не питає твоєї думки. Згідно тої логіки відбувалися різні щеплення, маніпуляції, зокрема, над дітьми. Ми сьогодні пожинаємо ці плоди. 

Коли санітарні органи держави, здійснюючи свій святий обов’язок дбати про громадське здоров’я, вводять обмеження, щоб люди були безпечними для суспільства в контексті, наприклад, поширення вірусу, люди сприймають це через призму втручання держави чи чиновника в приватний простір. Це апріорі буде сприйматися негативно, навіть коли це втручання є корисне, навіть необхідне для збереження життя і здоров’я. 

– Ви сказали, що коли священник відмовляє людину від вакцинації, він висловлює свою думку, а не думку церкви. Але бабусі чи дідусі, які роками ходять до цього храму, не будуть розділяти, що це – приватна думка священника, а не позиція церкви. Авторитет священника для них часом набагато вищий, ніж авторитет лікаря чи науки. Як ви можете охарактеризувати таких отців? 

– Хочу трохи обстояти своїх священників. Греко-католицькі священники послушні, вчені, не зустрічав серед нашого духовенства ковід-дисидентства. 

Але я би справді просив, щоби коли є певні розбіжності або навіть сумніви, слухати офіційну позицію церкви. Офіційна позиція церкви проголошується главою церкви, місцевим єпископом, тобто треба трошки більше тоді пошукати інформації. 

Сьогодні загальновідомо, що Святійший отець Папа Франциск сам уже три рази вакцинований, має бустерну дозу, і кілька разів говорив про те, що наша відкритість до вакцинації – діло милосердя, наш вияв любові до ближніх. 

Я не знайшов жодного очільника помісної Православної церкви, який би був членом антивакцинаторського руху. 

Якщо взяти Вселенського Патріарха – теж яскравий приклад його особистий. 

Ми в доброму товаристві, і хто хоче чути голос церкви, той має можливість.

Як угода з МОН може вплинути на українські школи

– Ще наприкінці серпня ви від імені Всеукраїнської ради церков як черговий головуючий підписали з Міністерством освіти меморандум про співпрацю. Він викликав у багатьох батьків побоювання, бо там нечіткі формулювання. Чого конкретно чекати від втілення цього документу? 

Найперше, я би радив усім відкрити документ і почитати. Бо багато є коментарів, але бачу, що люди ніколи не мали його в руках. 

Меморандум про співпрацю – не примус взаємний. Церква не може примусити державний орган щось робити, а державні органи не можуть втручатися в діяльність церковних інституцій поза межами своєї компетенції. 

Але ми десь відчуваємо, що і наша мережа освіти державної, і місія церков і релігійних організацій в багатьох моментах перетинаються. 

Ми всі розуміємо, що освіта не є тільки набуттям багажу інформації. Справжня освіта – це так само виховання, яке має ґрунтуватися на певних засадах, цінностях, які потім стають для молодої людини фундаментом, на який вона опирається, будуючи свій життєвий шлях. І ми там говоримо про це. 

Можливо, нам з боку церковних інституцій хотілося б набагато більше – письмове зобов’язання, що буде християнська етика в школах. Нам би хотілося мати зобов’язання, що теорія еволюції не буде єдиною світоглядною концепцією в школах. Нам би хотілося мати зобов’язання, що ніхто не буде пропагувати якихось ідеологій, бо це є проти Конституції, зокрема, щодо людської статевості. Але в таких меморандумах не завжди це є можливе до осягнення. 

Але ми окреслили, що маємо на увазі, коли говоримо про традиційні і, зокрема, сімейні цінності. Ми разом зрозуміли, що виховувати – означає виховувати нашу молодь до здатності творити стосунки. Стосунки глибокі, людські. Щоби в майбутньому молода людина була здатна закласти особисту сім’ю, вона має бути вихована до стосунків, зокрема, з особою протилежної статі. Якщо, наприклад, ця спільнота освіти прямо унеможливлювала би виховання до такого стосунку, це би було шкідливо для суспільства, для держави, для дітей. 

При Міністерстві освіти існує постійне представництво Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, для постійного діалогу, коли говориться про ті чи інші освітні концепції, які опрацьовуються. 

Сподіваюся, що такий меморандум буде на добро. Його не потрібно боятися, це можна вважати певним досягненням у стосунках між державою і церквами, зокрема між Міністерством освіти і Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій. 

– Я читала документ, там ідеться про “подальше сприяння викладанню курсів морального спрямування у школах”. Ви вже напівжартома сказали про християнську етику, тому уточню. Багато батьків мають питання стосовно предмету “християнська етика” у школах, оскільки Україна за Конституцією – світська держава, а християнська етика – це про конкретну релігію. Чи буде у школах знову предмет, який схилятиме дітей до конкретної релігії?

– Християнська етика – це не катехизація, якщо мова йде про Католицьку церкву, чи Закон Божий, коли мова йде про Православну церкву. Такого типу віровчення конкретної релігійної спільноти чи церкви – завдання парафії. 

Думаю, ніхто не хотів перенести чи перекласти відповідальність за релігійну освіту своїх парафіян на школу, бо це недоречно. 

Християнська етика – це міжконфесійний предмет, який свого часу пройшов опрацювання на рівні Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, який не є індоктринацією в конкретну конфесію, а є викладом загальних норм християнської, навіть загальнолюдської, моралі. 

Бо коли ми говоримо про засади будування людських стосунків, чи традиційні сімейні цінності, ті цінності не є тільки християнськими, а є загальнолюдськими. 

З нами згідні і юдейські спільноти, і мусульманські, і так далі. 

Зі свого боку, ми вважаємо, що освіта повинна будуватися на загальнолюдських цінностях. Тому тут немає розбіжностей. 

Немає небезпеки, що хтось перейде межу, що церкви будуть вести релігійну пропаганду в школі. 

Необхідність предметів морального скерування визнана усіма. Є різні позиції, як це робити. Наприклад, була позиція, що певні принципи, засади християнської, загальнолюдської моралі мали би викладатися в усіх предметах. Чи хтось викладає фізику, хімію чи математику, декалог людських стосунків мав би транслюватися через кожен предмет, бо кожен предмет мав би виховувати. 

Але інша позиція каже, що потрібно мати окремий простір, щоб тільки на це звертати увагу. Необхідність окремих предметів морального скерування засвідчено у цьому меморандумі. 

– Про що конкретно мова все ж? У школах можуть ввести предмет релігієзнавство про всі релігії і конфесії, чи етику та етикет, що теж є трішки різним, ніж християнська етика… Пригадую свої роки в школі. Там ішлося про конкретну релігію конкретного спрямування. Ми молилися на уроках, у нас у школі була дівчина з протестантської церкви, і їй було дуже некомфортно щоразу. Виходило, що ми її дискримінували у школі. Це те, що хвилює батьків, чи не буде такого з їхніми дітьми, які можуть належати не лише до іншої віри, а й взагалі не належати до жодної.

– Я особисто вкладав би в це поняття християнську етику. Але потрібно певним чином виховувати вчителів християнської етики. 

Християнська етика має бути чимось, що об’єднує, а не дискримінує. Такий предмет може показати, чи ти є православний, чи протестант, чи католик, ми маємо щось спільне. Тому я не поділяю думки, що християнська етика у школах когось би дискримінувала. Навпаки, я би думав, що це був би добрий простір, щоби на рівні школи будувати фундаменти для міжконфесійного і релігійного миру в Україні.

– Але у нас є так само кримські татари, наприклад. Особливо з 2014 року, які у всій країні живуть, і вони не належать до християнської родини. У них є своє віросповідання. Як їм почуватися?

– Думаю, вони будуть дуже комфортно себе почувати. Ніхто не буде їх заставляти щось, що буде проти їхнього сумління. Більше того, їхня присутність буде великим скарбом.

– Ви дуже дипломатично говорите. Україна – світська держава, тому не зовсім логічно, щоб вона витрачала кошти на такий предмет, як християнська етика у школах. Оскільки, як ви вже самі сказали, вихованням своєї пастви має займатися церква у своїх стінах. Кожна парафія має храм свій.

– Так, але я свого часу закликав батьків вимагати від держави, щоб їхні діти виховувалися на певних моральних принципах. Вони мають на це право. І мають обов’язок християнського виховання своїх дітей. Ми бачимо, що в певних моментах є не до кінця розуміння важливості християнського виховання як такого. Навіть серед батьків, які вважають себе християнами. Наприклад, коли потрібно вибирати, куди на годину скерувати дитину, чи хай вчить ще одну іноземну мову, чи християнську етику. Часто батьки вибирають іноземну мову. Ніби це важливіше.

Батьки мають святе право вимагати, щоб їхніх дітей держава виховувала на певних засадах, виховувала до певного виду будування стосунків. 

Саме через те, що батьки сплачують податки державі, вони мають право вимагати, щоб держава була партнером у їхньому вихованні їхніх дітей. 

Християнська етика не належить до обов’язкового циклу дисциплін. Це так звані факультативні предмети, предмети вибору. І ми закликаємо: вибирайте їх. Бо вони для ваших дітей є важливими. Якщо ваші діти будуть виховані на християнських засадах, то це буде найбільше багатство, яке ви можете їм передати. Якщо передамо великий скарб дітям, включно з освітою і вихованням, але без цінностей моральних, скарб перетвориться на глиняні черепки. 

Для християн ця мораль базується на християнських джерелах. Для мусульман – на Корані, для юдеїв на юдейському Святому Письмі. Тобто можуть бути різні джерела моралі, але мораль є для всіх. 

– У меморандумі сказано, що сторони погоджуються на співпрацю задля недопущення закладання у навчальну програму положень, що суперечать традиційним сімейним цінностям українського народу. Конкретно що мається на увазі?

– Найперше – повага до людського життя. Від зачаття до природної смерті. Друге – повага до людей будь-якого віку. До старших, до молодших, бо, на жаль, на сьогодні бачимо формування, як каже Папа Франциск, культури викидання на сміття. Якщо ти недостатньо стрункий і красивий, якщо не маєш достатнього рівня життя, чи ти хворий – тебе можна викинути на сміття. Так само говоримо про уявлення про родину, що сім’я – це нерозривний союз між чоловіком і жінкою. Що батьки і діти мають взаємні обов’язки. 

Це ціла низка загальнолюдських елементів моралі, які на сьогодні не є вже очевидними, бо є різні ідеології, які можуть чи хочуть прямо спростувати кожен з тих пунктів, які я назвав.

– Повага до інших мається на увазі до всіх інших незалежно, так як у нас записано у Конституції, від віросповідання, орієнтації сексуальної, того, ким людина себе визначає, чи все-таки ми говоримо про те, що Всеукраїнська рада церков буде працювати з Міносвіти, аби не допускати, скажімо, пояснень стосовно ЛГБТ в навчальну літературу з погляду біології?

– Ми вважаємо, що треба поважати гідність усіх. Але коли йдеться про гендерні тематики, ми захищаємо гідність сім’ї у першу чергу.

– А що робити з гідністю інших?

– Кожен має право на свою приватну думку. Але це не може бути елементом для того, щоби нищити традиційну родину.

Чому проти Стамбульської конвенції

– У грудні була заява Всеукраїнської ради церков проти ратифікації Стамбульської конвенції в Україні. Чому церкви проти ратифікації цієї конвенції? Вона виступає проти дискримінації усіх форм насильства. І якщо Бог є любов, то хіба любов може бути вибіркова?

– Стамбульська конвенція – це певний спосіб запобігання домашньому насильству зокрема. Але не обов’язково найкращий. Позиція Всеукраїнської ради церков: необхідно розвивати своє національне законодавство, яке би набагато ефективніше запобігало домашньому насильству, аніж те, що пропонує Стамбульська конвенція. 

Наприклад, так поступила Велика Британія. І це один із способів, як запобігати домашньому насильству і не ратифіковувати насліпо те, що може бути не до кінця ефективним, а деколи навіть шкідливим для розвитку українського законодавства. І що не є чарівною паличкою, яка, будучи ратифікованою, вирішить усі проблеми, зокрема протидії насильству.

– Що такого шкідливого бачить Рада церков у цьому документі, що проти її ратифікації? Там мова іде про недопущення насильства і дискримінації будь-якої людини. 

– Щоб це стверджувати, не потрібно ратифікувати Стамбульську конвенцію. У нас є закон державний з протидії домашньому насильству, де ці всі механізми прописані. Проблема, що у разі ратифікації цієї конвенції можуть бути вживлені в українське законодавство поняття, які можуть бути чужими і неприродними для нашого законодавства. Зокрема, питання гендеру. Так само міжнародного моніторингу за певними процесами імплементації, які передбачає ця конвенція. Вони можуть бути доволі делікатним впливом сторонніх інституцій на спосіб, у який ми хочемо виховувати і запобігати домашньому насильству, зокрема в нашому соціумі відповідно до нашої традиції і культури.

– Тобто Рада церков має страх, що курсів морального і релігійного спрямування у навчальних закладах не буде, якщо буде ратифікована ця конвенція?

– Абсолютно ні. Всеукраїнська рада церков не має страхів. Ми лише хочемо співдіяти з нашими законодавцями для того, щоб якнайкраще осягнути ціль. Бо ціль є запобігання домашньому насильству. І Всеукраїнська рада церков активно долучається до запобігання домашньому насильству. 

– Чим тоді може нашкодити міжнародний моніторинг? Це ж напевно краще, коли є незалежні інституції, які можуть моніторити те, яка у нас ситуація з домашнім насильством стосовно різних груп людей.

– Найкращий контролер – совість людини. Надіятися, що хтось ззовні нам прийде і вирішить наші проблеми – наївно. Ми самі маємо себе контролювати. І маємо як суспільство, як християни все зробити для того, щоби будь-якого виду насильства, зокрема і домашнього, у нас не було. Ніхто краще не буде знати, як це зробити, як ми з вами самі. 

Джерело: life.liga.net

Поділитися

Leave a Reply