Слово про покликання (медичним працівникам і не тільки)

0
126

І

 

Сьогодні ми живемо у світі, для якого популярним гаслом став древньоримський вислів – homo homini lupus est (людина людині – вовк). І, як це не звучить парадоксально, ним послуговуються не лише ті люди, що блукають десь далеко поза істинами Христової Церкви, а й ті, котрі декларують, що вірять у Бога і вважають себе християнами. У такому руслі мислення потонули найкращі людські уми нашої епохи. Мусимо визнати, що поступово центром всього існуючого стає наше власне «Я», причому всі інші (Бог та ближні) –  необхідні лише як обслуговуючий персонал і не більше. Таким чином той, хто колись вважався братом, сьогодні перетворився на об’єкт, який цікавить лише до тих пір, поки приносить конкретну користь. Люди щодня і щохвилини використовують одне одних і, чим вміліше вони це роблять, тим вдаліше просувається їхній успіх у самоутвердженні. Тому і не дивно, що такі слова як «служіння іншим» чи «самопожертва» для багатьох сучасних людей виглядають просто смішними.

Невже в цьому полягає наша історія? Невже колись прийдуть часи, коли допомоги в біді не буде від кого чекати? Куди пливе твій кораблик, людино? Для чого ти існуєш? Душе християнська, ти покликана літати, то чому ж усіма силами прагнеш вкоренитися у світі гріха, егоїзму і самознищення? Ось які питання сьогодні мусимо ставити перед обличчям сучасних людей, так як мовчати ми не маємо жодного морального права, знаючи, що дуже часто саме мовчанням зраджуємо Бога. Отож, прийшов час нагадати кожному про те, яким величним є його покликання! Настала пора всім людям попросту задуматися, яке є наше призначення! Недаремно, ще десять літ тому, Святіший Отець Папа Венедикт ХVІ дуже гостро підняв це питання, і проголосив 2008-ий рік Божий – роком християнського покликання.

Коли говоримо про покликання християн, ми найперше повинні чітко усвідомити собі, ким є Той, Хто нас кличе. Ісус Христос неодноразово являв це у своїх притчах, одна з яких, а саме – про виноградник, сьогодні мала б стати для нас орієнтиром у повсякденному житті й подальшому зростанні. Отож, перед очима читача постає Господар, Який запрошує усіх бажаючих потрудитись на Його виноградній ниві (Пор. Мт. 20, 1-2). Пізніше Він кличе ще й інших не сидіти без діла, кажучи: «Ідіть і ви у мій виноградник» (Мт. 20, 4). Коментуючи цю притчу, Святі Отці навчають, що той виноградник є ніщо інше як світ, у якому ми живемо. Однак, належить він виключно Богові – Господарю цього поприща, так як тільки Він є його Творцем. І цей  Пан, у своїй незбагненній любові, кличе з небуття до буття людину, щоб вона співтворила разом з Ним у цьому світі.

Є ще одне конкретне місце у Новому Завіті, де Господь наш Ісус Христос запрошує до діяльності своїх апостолів задля добра інших. Це стається у той момент, коли люди, слухаючи Учителя, засиділись, не помітивши, що вже пізня пора. Учні підходять до Ісуса і пропонують відпустити народ, мовляв, нехай підуть собі у село і куплять хліба. І в цей момент чуємо чітку відповідь, яка у своїй суті є просто шокуюча: «Дайте ви їм їсти» (Мр. 6, 37).

І цей голос Божий є скерований не лише до загалу слухачів, котрі зібралися навколо свого Учителя більше аніж дві тисячі років тому. Господь, протягом всієї людської історії, тими словами намагається діткнутися серця кожного зокрема. Бог завжди звертається до своїх дітей по імені, кличучи кожного до співпраці. І це покликання не є якимось одноразовим актом, який десь колись нам запропонував стати кимось та послужити іншим. Християнське покликання – це Слово Боже, яке пробуджує нас до творення добра кожного дня і кожної хвилини. А промовляє воно із глибини нашого серця, проголошуючи волю Божу щодо нас та навколишнього світу.

Однак, відразу проситься і запитання: чому так часто ми залишаємося нечутливими до християнського покликання – духовно глухими? Не потрібно надто дивуватися цьому, так як відповідь на це запитання є дуже проста. Справа у тім, що з часом і наростанням гріховності ми приглушуємо цей голос покликання. Він ніколи не перестає промовляти до нас, однак чим більше людина приймає у своє єство духовний бруд, тим менше вона може його відчути. Щоб знову почути цей Божий голос, потрібно кардинально очистити власне серце. Святий Єфрем Сирійський говорить, що в той момент, коли Бог творить людину, Він в її глибини вкладає все Небесне Царство, а завдання нашого життя полягає в тому, щоб відкопати цей скарб. Ось звідки доноситься це християнське покликання! Але сьогодні, на жаль, ми можемо тільки визнати те, у чому колись зізнався Вільям Шекспір, вкладаючи в уста Гамлета наступні слова: «Я очі повернув зіницями у душу, а там суцільні плями темноти».

Отож нам залишається одне – уважно прислухатись до того, що промовляє власне серце, крізь багаторічне нашарування пристрастей та гріховності. Чудово про це говорить старець Паїсій Святогорець (Езнепідіс). Він порівнює Божий голос, християнське покликання, до радіочастоти, на яку потрібно налаштувати свій радіоприймач – наше внутрішнє вухо. Однак і це зробити спочатку не є легкою справою. Пригадуються ті часи, коли наша Українська Греко-Католицька Церква перебувала у підпіллі. Тоді, щоби почути голос духовного отця чи послухати Службу Божу, потрібно було довго налаштовувати свій радіоприймач на хвилю «радіо Ватикан». Тоталітарна влада всіма можливими силами чинила цьому перешкоди, включаючи блокуючі локатори. Тому, бувало так, що одна передача накладалась на другу, і в результаті паралельно могло звучати три, а то й чотири різні голоси дикторів, серед яких потрібно було відсіяти голос Божого проповідника від чужих. Щось подібне робиться і в нашому духовному житті. Як говорить український християнський психолог Олег Романичук у своїй книзі «Жити серцем», прислухаючись до свого нутра, «ми не почуємо одразу своєї пісні. Ні. Ми почуємо безліч голосів нашого его, які будуть противитися тому, що робимо, і переконуватимуть нас, що це безумний почин». Тому для того, щоб вчинити хоч якийсь поступ у реалізації власного покликання, потрібно умиротворитись і наважитись зробити перший крок за тим тихим голосом Бога Живого, Який кличе нас рухатись вперед.

ІІ

Що ж стосується християнського покликання людей у білих халатах (медичних працівників різних рангів), то відразу хочеться зазначити, що воно є дуже особливим. У лікарському покликанні, найперше, міститься величезна довіра Бога до людини. Тому стає попросту моторошно, коли сьогодні чуємо зі сторони, що той чи інший медичний працівник є атеїстом. У такому випадку перед нами постає дика непропорційність – Бог вірить у людину, котра не вірить у Нього. Забувається основне, що першим Лікарем є Господь, а влада твоя і моя – лише похідна від Нього.

Якщо висловлюватись у більш конкретний спосіб, то вартує кожному усвідомити, що Бог дає дар цілительства окремим людям, покликаючи їх в особливий виноградник, який зазнає певних ушкоджень: коріння якого може під’їдати той чи інший шкідник; якому погрожує небезпека засихання; кора якого є поранена чи гусінню понівечене листя… Все це – людські хвороби та страждання!

Однак реалізація лікарського покликання, по великому рахунку, залежить від того, настільки кожен зокрема відгукнеться на цю Божу довіру до нього, яку відповідь дасть, одержавши такий превеликий дар. Маючи свобідну волю, медичний працівник може зробити з ним все, що йому заманеться. Наприклад, розвинути його, або ж – брутально закопати. Проте слід пам’ятати, що у своїй місії лікар несе подвійну відповідальність – за себе та за інших.

У наш час реалізація християнського покликання медпрацівника інколи здається просто неможливою. Перешкодою може виступати цілий ряд суб’єктивно-об’єктивних причин та обставин, у яких медичні працівники намагаються знайти оправдання на свою черствість і небажання послужити біля ліжка потребуючого недужого. Насправді ж, коренем духовного регресу тут виступає скерування пошуку щастя там, де його, властиво, ніколи і не було – в матеріальній основі. Забуваються слова нашого Спасителя, Який, наче передбачаючи все це, якось сказав: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33). У дійсності ж є так: розшукуємо те, що мало би докластися само, а реалізацію покликання відсуваємо на задній план. Питання пошуку Царства Божого, згідно такої логіки, може і зачекати. У такій переверненій драбині люди починають втрачати здатність бачення речей такими, як вони насправді є, тому і допомоги як такої принести ближнім попросту не є здатні.

Для реалізації лікарського покликання необхідно постійно мати перед собою зразок – Того, Хто є основним Лікарем. Це – Ісус Христос! Ось планка, до якої повинні тягнутися люди в білих халатах всіма своїми силами. Про це чудово говорить у своїй книзі «Незбагненна Божа любов», Павло Євдокімов: «Годинник історії пробив час, коли треба не говорити про Христа, а стати Христом, місцем Його присутності та Його словом». Ось завдання лікаря-християнина – не менше! А це означає – добровільно віддати своє життя задля ближніх – цілковито присвятити себе для праці у любові. І цей лик благого Господа недужі особи повинні розпізнати у погляді медичного працівника, у його схиленні, у його турботі та лагідності до них.

Натомість, дуже часто буває так, що сучасні представники медицини неначе бояться понести тягарі терплячих ближніх, яких щоденно відвідують. Вони, хоч і присутні біля них якийсь певний час, однак, всім своїм єством пориваються кудись в інше місце, де немає жодних потребуючих. Болі недужих – не є їхнім болем, а тому співстраждати з ними є попросту необов’язково. Буває так, що в одній палаті помирає одинока людина, а на коридорі лунають беззмістовні жарти та недоречний сміх – регіт лікуючого лікаря, якому байдуже, адже він «зробив все, що було в його силах і що від нього вимагалося». Чи не є це відмова від власного покликання? Чи не є це розпинанням Христа у самих собі?

Завдання медичного працівника – побачити у кожному хворому ближньому самого страждаючого Христа, так як всі люди на землі є створені на Його образ і подобу. Перед лицем смерті, а це значить у будь якій хворобі, не повинно бути ні своїх, ні чужих, ні багатих, ні бідних, ні добрих, ні поганих, ні гарних, ні потворних… Перед кожним лікарем, вкритий язвами, образ Божий, а отже – його брат чи сестра. Цього достатньо, щоб переступити через власне «Я» і схилитись у мовчазній підтримці любові. І це не є голі слова, так як в житті багатьох сучасних святців ми знаходимо звершення цього ідеалу. У щоденнику однієї французької монахині 18-19 століття ми знаходимо прекрасні слова, які підкреслюють те, що сьогодні реалізація лікарського покликання є цілком можливою. Ось, що пише вона: «Господи, через обставини мого життя, я не маю змоги бувати в церкві стільки, скільки б хотілося, читати Святе Письмо і молитися, так як я постійно перебуваю серед людей. Однак попри все те, я навчилась одного: що кожна людина є Твоїм образом. І, дивлячись на кожну людину, я молюсь до Тебе, спілкуючись із кожною людиною, я служу їй так, наче служу особисто Тобі…».

Нехай благий Господь допоможе всім, хто читає цю статтю, збагнути тайну власного покликання, і зуміти почути той тихий голос Христа, який шепоче через цілу історію людства ніжним голосом: «Іди за Мною».

о. Тарас Рисей

(голова Комісії у справах душпастирства

охорони здоров’я

Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ)

Напишіть відгук