Розважання до Деня медичного працівника

0
4

Лікар і хворий: взаємовиховання і взаємопорятунок. Правильне ставлення до життя і смерти.
(можна змінити, чи скоротити на власний розсуд)

Покликання лікувати людей – дуже почесне, але часто невдячне служіння. Від поведінки лікаря й пацієнта залежить майбутнє ОБИДВОХ.
Для роздумів подаємо робочу історію медичного працівника, яка висвітлює щасливий результат, хоч і ціною життя… Все відбулось саме так, тому що ОБИДВОЄ залишилися Божими людьми до кінця…
Розповідає лікар швидкої допомоги: “Мені ніколи не забути, як одного разу за викликом наша бригада приїхала до літнього священика, якого звалив інфаркт. Він лежав на ліжку в темно-синьому підряснику з невеликим хрестом в руках. Об’єктивні дані говорили про кардіогенномний шок. Тиск вкрай низький. Хворий був блідий, з холодним липким потом, сильними болями. При цьому зовні не просто спокійний, а АБСОЛЮТНО спокійний і незворушний.
І в цьому спокої не було ніякої натяжки, ніякої фальші. Мало того. Мене вразило перше поставлене ним запитання: «Багато викликів? Ви, напевно, ще й не обідали?». І звертаючись до своєї дружини, продовжив:« Марто, зготуй їм що-небудь поїсти». Далі поки ми знімали кардіограму, вводили наркотики, ставили крапельницю, викликали «на себе» спеціалізовану реанімаційну бригаду, він цікавився, де ми живемо, чи довго добираємося до роботи. Запитав слабким голосом, скільки у нас з фельдшером дітей і скільки їм років.
Він турбувався про нас, цікавився нами, не виявляючи і краплі страху, поки ми проводили свої маніпуляції, намагаючись полегшити його страждання. Він бачив наші заклопотані обличчя, дружину що плаче, чув, як при виклику спеціалізованої бригади звучало слово «інфаркт». Він розумів, що з ним відбувається. Я був вражений таким самовладанням.
Через п’ять хвилин його не стало…
Дивне почуття, що не залишає до теперішнього часу викликала в мені ця смерть. Тому що найчастіше все буває зовсім не так. Страх паралізує волю хворих. Вони думають тільки про себе і свій стан, прислухаються до змін в організмі, до останнього подиху чіпляються за найменшу можливість жити. Все що завгодно, але лише б жити.
У квартирах, де немає місця іконам і хрестам, але зате є плазмова панель у всю стіну, де в прихожій просять одягнути целофанові бахіли, незважаючи на важкий стан хворого, взагалі, буває, розігруються «істерики останньої хвилини». Зі стогоном, метанням по ліжку, хапання за руки, загляданням в очі, невпинним перепитуванням про своє становище і його прогнози з метою зловити в погляді лікаря, його голосі, словах хоч якусь примарну надію на чудо зцілення.
Такі хворі перед впаданням в несвідомість, предагональний стан просто «вимотують» рідних і оточуючих своїм страхом. Медики відчувають себе після такого невдалого результату знесиленими. Але не тому, що не змогли надати допомогу в повному обсязі й врятувати пацієнта. Спустошеність і розгубленість відчуваєш від того, що смерть тут перемогла людину.
До слова сказати, точно такі ж «переможені» страхом хворі зустрічаються там, де всі стіни обвішані іконами, столи завалені релігійною літературою, всюди мерехтять лампади, а хворі замість прописаних лікарями ліків п’ють тільки свячену воду…
А ось після смерті того священика досі, як не дивно, в мені живе почуття тихої радості. Там смерть не здобула перемогу. І коли я «прокручую» в пам’яті 2-3 подібних випадки з моєїй практиці, саме собою виникає питання: «Смерте, де твоє жало?».
Після ознайомлення з подібними історіями, розуміємо, як важливо є правильно вірити й довіряти Богу й цінувати покликання інших людей. Адже саме тоді, приходить переконання, що людське життя – це вічний Божий дар, а відповідно – останнє слово не за смертю й не за страхом…

Комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров`я.

Напишіть відгук