Магістр медицини с. Севастіяна: “Наша місія — там, де ми є”

0
15

У сестрі Севастіяні (Карвацькій) ЧСВВ легко впізнаєш медика. Внутрішня зібраність, білосніжний комір сорочки і серйозний погляд. Однак час від часу сестра тепло посміхається, і ти розумієш, що перед тобою світла і відкрита людина. Просто на ній лежить велика відповідальність. За плечима у сестри десятиліття медичного досвіду і життя у монастирі. На столі за яким спілкуємося, невеличким стосиком складені книги. Переважно вони належать перу Бруно Ферерро. І я відразу пригадую, що переді мною не лише медик і монахиня, але також блогер, чиї тексти передруковують відомі в Україні християнські видання. Ми попросили сестру Севастіяну розповісти про те, як їй вдалося поєднати медичне та монаше покликання, а також про плани на посаді голови Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я.

“Коли мені було 18-ть я обрала кардинальний вибір свого життя – посвятити себе Богові”, – коли сестра Севастіяна каже ці слова, то у її голосі досі чути рішучість. І це після 29-ти років монашого життя. Але тоді, на початку юності, не все було безхмарно. Батьки, які брали активну участь у житті підпільної УГКЦ, не сприйняли рішення доньки. Хоча усе дитинство с. Севастіяни“сприяло” такому рішенню:

“Мої батьки брали шлюб у підпільного священика. Мої прабабуся і прадідусь були заслані у Красноярський край через приналежність до УГКЦ. Бабуся була на засланні, але повернулася. Я пишаюся, що є донькою, онучкою саме таких батьків, дідусів. У нашому домі часто відправлялися Святі Літургії. У нашій оселі бували відомі сповідники віри – о. Будзінський, о.Смаль, о.Вороновський, о.Винницький. Це були дуже знайомі для мене прізвища тоді ще юначки. Тепер розумію, які це були люди. Перед виходом з підпілля у 1989 році познайомилася із сестрами, які ще мешкали по квартирах. Мене запросили їх провідати, тоді і зрозуміла, що теж буду монахинею”.

Майбутня черниця пішла до монастиря, однак вже незабаром батьки приїхали і забрали її. Як зізнається с. Севастіяна, вдома вона лише чекала влучного моменту, щоб знову піти до сестер. Вже сьогодні монахиня іноді дивується рішучості себе вісімнадцятирічної.

“ Коли мені було 18-ть, я настільки мала ідею, знала, що я хочу і — кінець. Нічого більше не існувало. Я знала, що це є мій спосіб життя, я хочу таким життям жити, хочу служити Богові, бути монахинею і це для мене була настільки сильна ідея, що вона переборола сльози мами, хоча мама – це є щось найсвятіше”.

З дитинства у майбутньої сестри Севастіяни, також була велика мрія стати медиком. Про це просила Пресвяту Богородицю, ікона якої стояла біля радіоприймача звідки вдома слухали Божественну Літургію на заборонених тоді хвилях радіо “Ватикан”:

“Цікаво, що у медичний коледж і монастир я вступила в один рік. І так почалася інша історія мого життя. Початки монашого шляху були непрості, монастирі були несформовані, ми не мали ще відповідних засобів до існування хоч елементарно комфортного. Але сьогодні я дуже вдячна Богові за всі моменти, які я пережила у житті, оскільки кожна ця подія, вона мене навчила дуже багато і загартувала. І я у деяких моментах почуваю себе сильною, у інших я можу більше досвідчувати, що відчувають інші особи. І тепер дякую Богові за цей досвід”.

Довелося пережити не лише побутову необлаштованість, але й хворобу. Можливо це наблизило сестру ще більше до пацієнтів, допомогло їх краще розуміти. Після року лікування у сестер у Філадельфії, монахиня поїхала на місії до Австралії, де жила довгих 8 років.

У Австралії я навчалася та працювала у будинку літніх людей. Це був український дім, там працювали лікарі українського походження. Вони були близькі до Церкви та церковного життя. Дуже відчувалось християнське ставлення лікарів до пацієнтів. Також я знаю історії пацієнтів, які були невіруючими, але у хворобі наверталися. І сьогодні у моєму досвіді є багато лікарів, які розпочинаючи операції кажуть: “З Богом” Цей момент свідчить про покладання надії на Бога”.

Після Австралії знову чекали кардинальні зміни. Попереду були 13 років праці у кардіохірургії у відділенні функціональної діагностики Львівської обласної лікарні. За цей довгий час сестра Севастіяна не мала жодного конфлікту з колегами. На її фб-сторінці можна знайти багато світлин із цього великого періоду. Є усміхнені радісні фото з колегами. Відчутно, що монахиня є абсолютно цілісною частиною світського медичного колективу і навіть більше – його натхненням. Головний рецепт – це напевно християнська любов, але сестра відповідає скромно:

 Назагал я можу сказати, що з великою радістю завжди поверталася з роботи, бо знала, коли зачиняла двері свого кабінету, що день минув якнайкраще. Звичайно, були якісь конфліктні ситуації з пацієнтами, адже іноді люди хочуть тебе випробувати.Але щоб воно не було так гостро, я якось вміла зробити так, щоб це не мало забарвлення агресії. Тут важливе відчуття пацієнта. Розуміння, коли його треба залишити, коли варто відійти, чи просто змовчати”.

Сьогодні у сестри – нова сторінка життя. Це чільна посада Голова Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я при Патріаршій курії. Виклик і водночас монаший послух:

“ Я завжди знаю, що якщо є благословення Церкви, моїх настоятелів, то на це є воля Божа і Господь мені допоможе. Адже по-великому рахунку, де б я не була, чи де б хто з нас не був, ми завжди все робимо з Божою допомогою. І якщо Господь хотів, щоб я це служіння обійняла, хай Він мені у цьому допоможе. Направду роботи у комісії дуже багато, зараз я працюю над планом наших подій, трудимося над посібником «Душпастирство у кризових ситуаціях». Також є намір організувати передріздвяні та різдвяні реколекції з медичними працівниками, організовуємо освітні програми».

Також невдовзі с. Севастіяна планує організувати групи волонтерів, які будуть провідувати пацієнтів хоспісів, будинки літніх людей і таким чином нести потребуючим людям розраду і спілкування.

Адже Слово також лікує. Напевно тому, сестра веде свій блог у Фейсбуці, ділячись у ньому своїми думками, пережиттями, або прочитаним,тим що вразило:

“На своїй особистій сторінці я пишу відчуття своєї душі. Або сама спілкуюся із собою. І дуже багато дописів, які там є, це те, що я просто хочу сказати. Звичайно, мені приємно, якщо це хтось прочитає, поширить. Але не коментую жодного коментаря, бо часу обмаль. Я обов’язково читаю, бо для мене важливо, що люди пишуть. На моїй сторінці мої особисті дописи, а часом — просто гарні речі, які я прочитала десь у книзі. Якщо це ще когось торкне – то, будь ласка”.

Незабаром у сестри Севастіяни часу буде ще менше, адже Комісія душпастирства у справах охорони здоров’я є Патріаршою, Всеукраїнською. “Колись одна літня сестра казала, що де б ми не були – всюди себе презентуємо. І де б ми не ходили, зокрема на вулицях міста, – це є наша місія. Я не люблю коли монахиня на вулиці спілкується телефоном, адже черниця це має бути трошки іншою. Але мені доводиться використовувати момент, щоб дати відповідь тим людям, які численно телефонують. Щоб бодай кілька слів сказати тому, кому вони важливі. Також у мене є мама, котра мешкає сама, я повинна повинна мати час для мами. Окрім своєї праці, я маю навчання, яке завершую цього року, також маю монастирські обов’язки, зобов`язана бути на всіх молитвах, які є по припису монастиря. Також мушу бути у Патріаршій Курії. Також повинна буду бути тепер у Запоріжжі, Києві, Івано-Франківську… Тому часу мені дуже бракує, але поміж цим має бути час для молитви, для людей”.

Розмовляла Оксана Бабенко

velychlviv.com

Поширити

Напишіть відгук